Вона ясно горiла в мороцi невiгластва, релiгiйного фанатизму, нацiоналiстичних передсудiв, рабськоï моралi й осявала людям шлях до суспiльного iдеалу, «де дихається вiльно, де нетлiнна краса». Ця зоря — великий татарський народний поет Габдулла Тукай. Вiн був провiсником новоï татарськоï культури i став ïï нетлiнним духовним свiтилом. Тукай справедливо вважається родоначальником татарськоï революцiйно-демократичноï лiтератури й лiтературноï мови. Його творчiсть — видатне явище дожовтневоï лiтератури народiв нашоï краïни.
Габдулла Тукай народився 26 квiтня 1886 року в родинi мулли села Кушлавич Менгерськоï волостi Казанського повiту (тепер Арский район Республiки Татарстан (Росiя)). Хлопчиковi не було ще п’яти мiсяцiв, як помер батько, а через два роки не стало й матерi. Маленькому Габдуллi випала гiрка сирiтська доля. Родичi передавали його одне одному, кожен хотiв позбутися «зайвого рота». П’ятирiчним хлоп’ям, живучи в убогiй багатодiтнiй сiм’ï свого дiда по матерi, Габдулла тяжко захворiв, i рiдня вже чекала його смертi. Та хлопчик видужав. Тодi дiд умовив проïждоiсого вiзника взяти онука до Казанi й вiддати там комусь на виховання. Вiзник передав Габдуллу шевцевi Мухаметвалi, який хотiв його всиновити. У цього добросердого чоловiка хлопчик прожив два роки (1890—1892). Та в голодний рiк названi батьки тяжко занедужали й змушенi були повернути свого годованця в село Учiле до дiда. Той знову заходився шукати охочого взяти дитину на виховання. Так Габдулла опинився у селянина-середняка Сагдi з сусiднього села Кирлай i прожив там до 1895 року. Тут хлопчик пiшов до школи. Село Кирлай запам’яталося йому щедрою природою й лагiдним ставленням до нього людей, якi замiнили йому батькiв. Про цей перiод свого життя Тукай залишив найтеплiшi спогади у пройнятiй гiркотою автобiографiчнiй книзi «Що я пам’ятаю про себе» та в поезiï «Свято в пору дитинства».
Дев’ятирiчним Габдулла опинився в Уральську, в родинi тiтки, батьковоï сестри, яка розшукала небожа. Тут його вiддали до медресе — мусульманськоï духовноï школи. Невдовзi вiн i жити перейшов до школи, не витримавши принижень з боку рiднi, що постiйно докоряла йому шматком хлiба. Тепер гордий хлопчина заробляв собi на прожиття сам, розвозячи воду й сторожуючи. Близько десяти рокiв пробув Габдулла в медресе, зазнавши всiх злигоднiв бiдного шакiрда (учня). Тут панували страшний розбещений побут, невiгластво, консервативна система навчання. Усе це поет вiдобразить згодом у вiршi «Що розповiдають шакiрди, якi залишили медресе». Габдулла вже тодi вирiзнявся серед своïх ровесникiв. Незважаючи на всi консервативно-релiгiйнi звичаï староï схоластичноï школи, вiн спрагло шукав i добував справжнє, реальне знання, вивчаючи арабську, перську, росiйську мови. При медресе було вiдкрито росiйський клас, який вiв досвiдчений, прогресивний для свого часу педагог Ахметшах Сiразетдiнов. Тут Габдулла вперше познайомився з поезiєю Пушкiна, Лермонтова, Жуковського, Некрасова, Кольцова. Його поетичнi смаки починають формуватися пiд впливом ïхньоï творчостi. Одними з перших поетичних спроб Габдулли Тукая були переклади татарською мовою поезiй Кольцова та байок Крилова.
Габдулла з дитинства любив поезiю й дослухався до вiршiв, що ïх складав його дiд. Вiн глибоко переймався народними пiснями й сам гарно спiвав, заживши в медресе слави спiвака. Та першi вiршовi спроби давалися важко й були далекi вiд досконалостi.
Великий вплив на розвиток свiдомостi юнака справили революцiйнi подiï 1905 року. Габдулла залишає медресе i йде працювати в щойно засновану татарську газету «Фiкер» («Думка»), виконуючи одночасно обов’язки кореспондента, складальника й коректора. Спiвробiтничає також у першому татарському сатиричному журналi «Уклар» («Стрiли»), в журналi «Альгасрельджадiд» («Нова епоха»), що почалi виходити в 1906 роцi. На сторiнках цих видань з’явилися його першi вiршi й публiцистичнi статтi. Так почалася лiтературга дiяльнiсть Габдулли Тукая, що стала його фахом i справою життя.
Уже в перших поетичних творах Тукая, написаних у роки пiднесення революцiйного руху (1905—1907), виявилiся висока громадянська пристрасть митця («Про волю», «Трутням», «До народу»). На особливу увагу заслуговує сатирiтий твiр «Державнiй думi».
Поет на власному досвiдi пiзнав тяжку долю трудавого люду i вважав, що має бути з рiдним народом завжди й скрiзь, вiддати служiнню йому всi своï сили й талант. Тукай став виразником революцiйно-демократичних iдей i по праву вважається спiвцем революцiï 1905 року, основоположником критичного реалiзму в татарськiй лiтературi.
У цей, так званий уральський, перiод його творчостi, крiм революцiйних, були сильнi й просвiтницькi мотиви («У квiтнику знань», «Гей, перо!»). Тукай покладав великi надiï на поширення знань у народi, що мало стати дужим стимулом його соцiального й духовного поступу. Поет-громадянин усвiдомлював усю глибину, невичерпнiсть духовних сил народу, його мудростi й таланту. У «Лекцiях про народну творчiть» вiн писав: «Правду кажучи, народ — вiн великий, вiн енергiйний, вiн мелодiйний, вiн письменник, вiн поет; лише пiд гнïом темних сил вiн перебуває в такому станi; але це тимчасовiй стан, як недуга, що прийшла iззовнi». Тукай закликає освичену татарську молодь до боротьби й працi для народного добра: «Наша нацiя потребує освiчених людей i нацiональнiх богатирiв, якi ставили б iнтереси нацiï вище за своï особистi й корисливi цiлi i захищали б ïх, як зiницю ока. Наша нацiя потребує iстинних батькiв i матерiв, учителiв i вчительок, вихователiв i виховательок, iстинних лiтературних обдарувань i талантiв… I наша нацiя потребує Пушкiних, Толстих, Лермонтових. Одне слово, наша нацiя потребує справжнiх письменикiв, митцiв новоï, iстинно нацiональноï поезiï, музики i всього того, що сприяло б поступу, як i в життi iнших нацiй» (стаття «Нацiональнi почуття»). Разом з тим Тукай викривав тих, що намагалися вiдiрвати передову татарську iнтелiгенцiю й народ вiд росiйськоï культури, вiдвернути вiд спiльноï соцiальноï боротьби («Супротивниковi поступу», «Мiлятчi» (Татарськi нацiоналiсти).
У своïх поезiях, статтях, соцiальних памфлетах i фейлетонах Тукай смiливо порушував важливi суспiльно-полiтичнi проблеми. Чорносотенна, а також лiберальна буржуазiя почала цькувати Габдуллу, його соратникiв i всю передову татарську молодь Уральська, домагаючись закриття прогресивних газет i журналiв, що виходили татарською мовою. Кiнчилося тим, що найбагатший уральський купець Губайдуллiн купив друкарню, пообiцявши розширити молодiжну пресу, i закрив ïï. У вiдповiдь на цей пiдступний акт Тукай написав гнiвну сатиру «Спекулянтовi». Пiсля заклику робiтникiв друкарнi до страйку його звiльняють з роботи.
Восени 1907 року Габдулла Тукай переïздить до Казанi, де були зосередженi татарськi культурнi сили й куди вiн давно поривався. Розпочинається другий перiод його творчостi — казанський. Саме тодi почався спад революцiйного руху, i реакцiя люто наступала на демократiю. Багато хто спасував перед контрреволюцiєю, перекинувся на службу до буржуазiï. В лiтературi посилилася буржуазно-нацiоналiстична течiя. Тукай лишається непохитний i рiзко виступає проти реакцiйноï iнтелiгенцiï й татарського духовенства. Вiн спершу працює в прогресивнiй газетi «Альïслах» («Реформа»), що видавалася на кошти учнiв. Згодом залишає роботу в газетi, яка не давала йому змоги розгорнути свою дiяльнiсть на повну силу, i разом з драматургом Галiасгаром Камалом органiзовує сатиричний журнал «Яшен» («Блискавка»). Довкола часопису згуртовуються прогресивнi татарськi письменники. Однодумцями i соратниками Габдулли Тукая в ту пору були Галiасгар Камал, основоположник татарськоï реалiстичноï драматургiï, Маджит Гафурi, народний поет Татарiï й Башкири, Гафур Кулахметов, родоначальник татарськоï пролетарськоï лiтератури. Ця передова молодь стояла на чолi демократично настроєноï татарськоï iнтелiгенцiï.
Коли наляканi революцiйними подiями татарськi реакцiонери почали посилено проповiдувати пантюркiзм, панiсламiзм i розгорнули кампанiю по переселенню татар у Туреччину, Тукай написав одну з найсильнiших своïх громадянських поезiй «Не пiдемо!». В нiй поет проводить iдею революцiйного патрiотизму й нещадно розвiнчує самодержавство, яке нiчим не вiдрiзняється вiд турецького султанату. Цей твiр привернув увагу цензури, проти автора було порушено судову справу.
В сатиричних вiршах, яким Тукай надавав особливоï ваги, вiн викриває соцiальний лад у цiлому, показує iстинне обличчя татарських реакцiонерiв, якi вдають iз себе захисникiв iнтересiв нацiï, висмiює зажерливих, тупих служителiв культу («Голос iз кладовища мюридiв», «Похвальний спiв одного шейха», «Iшан», «Мулла»), Поет бичує продажнiсть, лiнь, невiгластво чиновникiв, якi грабують i обдурюють простий люд, висмiює бездiяльнiсть думських дiячiв («Гласний»). Гiркоту i обурення викликає в Тукая вiдсталiсть, iнертнiсть, некультурнiсть, консерватизм татарського побуту («Даремно нас, ганять»).
Багатогранна творчiсть Тукая пройнята глибокими лiричними настроями. То вiн звертається до мотиву високого душевного почуття, то оспiвує рiдну природу, радiє сонцевi, славить людський розум. Лiрика його багата не тiльки за темами й мотивами, вона вiдзначається щедрiстю й рiзноманiтнiстю iнтонацiй, настроïв, емоцiйних вiдтiнкiв. У нiй — безпосе ревнiсть глибоких вражень i душевна чистота митця. В його поезiï глибоко особистi, суб’єктивнi мотиви переплiтаються з мотивами громадянськими, соцiальними.
У поезiях i статтях Тукай проводить ясну думку, що найважливiше призначення мистецтва слова — нести народовi знання, змiцнювати його вiру у власнi сили. Етико-естетичне кредо Тукая — тiсний зв’язок митця з життям, дiйснiстю, реальна змiстовнiсть його слова й глибока iдейнiсть, чеснiсть, непiдкупнiсть. Блага життя i високi iдеали — часто речi несумiснi. У вiршi «Генiю» проводиться думка, що золото веде митця до заблуду, руйнує особистiсть i обдарування. Тому найбiльшими ворогами мистецтва Тукай вважав буржуазiю з ïï споживацькими iнтересами.
У творчостi Тукая простежуються перiоди пiднесення, коли поет закликав до боротьби, громадянськоï мужностi, виявляв упевненiсть у справдженнi своïх високих надiй, але були й перiоди трагiчного надлому, вiдчаю, коли слово проймалося сумом, гiркою тугою. На душевному станi поета тяжко вiдбивалися гнiтючi суспiльнi обставини часiв реакцiï, його особиста невлаштованiсть i хвороба. В глибоких медитацiях вловлюються мотиви вiдчуження, самотностi, утвердження гордоï особистостi, безнадiйноï туги за правдою. Проте песимiстичнi настроï не змогли цiлком заволодiти поетом. Вiн болiсно долає внутрiшнi суперечностi, не втрачаючи вiри й мужностi, прагне руху вперед, активноï боротьби. Вiн глибоко переймається народною тугою, його слово сповнене болю за нестерпне життя бiднякiв, безправне становище жiнки-татарки. В темнi роки реакцiï Тукай не втратив зв’язку з народом, не зневiрився в його духовних силах. У цей час вiн знайомиться з першим татарським бiльшовиком Хусаïном Ямашевим, спiлкування з яким додало поетовi сили й iдейноï стiйкостi. Несподiвана смерть друга (1912) тяжко вразила Габдуллу, глибоким жалем пройнята його поезiя «Свiтлiй пам’ятi Хусаïна».
Роки реакцiï не тiльки посилили душевний бiль митця й страждання за долю рiдного народу, а й пiдiрвали йому здоров’я. З 1910 року в Тукая дуже активiзується туберкульозний процес. Лiкарi пропонували ïхати лiкуватися на пiвдень. Та поет не мав за що, бо жив лише на мiзернi лiтературнi заробiтки. Хоч книги його видавалися дуже часто i швидко розкуповувалися, та на цьому наживалися видавцi. (Ще в Уральську через матерiальну скруту Тукай змушений був продати одному казанському видавництву «на вiчне користування» всi своï опублiкованi вiршi, одержавши за них мiзерну плату). А сам поет жив у постiйних нестатках, надголодь, наймаючи невелику холодну кiмнату в готелi «Булгар». Та Тукай нi перед ким не схилявся заради особистоï матерiальноï вигоди. Для нього iдейна принциповiсть — передусiм. Затята, тривала боротьба з iдейними ворогами вiд лiтератури, якi служили буржуазiï, доноси, цькування, неодноразовi спроби царськоï цензури притягти поета, до суду вкрай виснажили його сили. Друзi наполягали, щоб вiн лiг до лiкарнi, та Габдулла не здавався: «Кажуть, лiкарня — то перша станцiя до смертi, а я ще хочу пожити…» За годину до смертi правив коректуру своïх вiршiв. А о п’ятiй годинi дня 15 квiтня 1913 року поета не стало. Йому не виповнилося й 27 рокiв… Ховала його вся Казань, а в жалобi був увесь народ.
Габдулла Тукай визнаний ще за життя iстинно народним спiвцем. Слово його знали у найвiддаленiших закутках Татарiï, бо в цього великого митця була висока мета — висловити насущнi iнтереси народу й схвилювати душi людей. Свiт голодних, знедолених, упослiджених, безправних Тукай зобразив з усiєю вiдвертiстю. Поет глибоко переймався народними сподiваннями, його вiршi сповненi гнiву, обурення несправедливiстю, вiрою в народ, який вiн закликав до боротьби, до поступу. Зневага до рабства, до неправди, любов до трудового моду, прагнення волi, надiя на майбутнє, спрага високого душевного почуття, дружби, пробудження добра, любовi, душевноï краси в людях, утвердження гордоï особистостi — головнi мотиви творчостi Габдуллй Тукая. Визначальною рисою його поетики є смислова наповненiсть, емоцiйнiсть i глибока задушевнiсть слова. Подвиг Тукая як митця в тому, що вiн писав тiльки правду. «Правдивий Тукай» — так називали його.
До Тукая татарськi поети наслiдували зразки середньовiчноï схоластичноï арабськоï, перськоï та турецькоï лiтератури, ïхня поезiя була далека вiд життя народу i незрозумiла простим людям. Мова перших вiршiв Тукая теж була насичена арабською, перською й турецькою лексикою. Та, усвiдомивши iстинне призначення свого слова, поет поступово звiльняється вiд мови староï лiтератури. Габдулла Тукай розвиває в своïй творчостi класичнi традицiï схiдноï поезiï й передовi традицiï росiйського реалiстичного мистецтва. Разом з тим його поезiя зростається з народною творчiстю, що стає незглибимим джерелом поетового натхнення. «Народнi пiснi,— писав вiн,— один з коштовних спадкiв, що ïх залишили нам предки… Тiльки в них можна знайти iстинно народну мову, iстинно народний дух… Я надаю ïм великого значення i люблю ïх, бо вони є iстинно нашi й вiльнi вiд арабських i турецьких впливiв». Тукай вiдзначав також, що найдужче впливає на душу народу й легко запам’ятовується та поезiя, форма якоï близька до форми народних пiсень. Його поезiя зрозумiла й близька найширшим народним масам, i вiн справедливо вважається основоположником татарськоï лiтературноï мови.
Подвижницька праця Габдулли Тукая стала основоположною в становленнi нацiональноï татарськоï культури. Його слово є вершиною-дороговказом на теренi татарськоï словесностi для поетових сучасникiв i наступникiв. Творчiсть Габдулли Тукая справила могутнiй вплив на розвиток усiєï новоï татарськоï лiтератури. Поезiя його стала дужим творчим стимулом не тiльки для татарських поетiв, його вважають своïм учителем митцi слова, якi закладали основи новоï башкирськоï лiтератури й лiтератур народiв Середньоï Азiï.
Муса Джалiль, який глибоко перейнявся духом поезiï Габдулли Тукая, писав про нього як про «талановитого спiвця народного горя й гнiву». Та крiзь морок i пiтьму тодiшнього життя великий митець слова бачив свiтло будучини i сам нiс у чистих своïх помислах незгасну, ясну зорю.
(Источник: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)