Габдулла Тукай Каяття

Ти, звiсно, знав же, телепню, й донинi,
Якi нурти чорнющi є в людинi.

Чому ж ти, бевзю, так пустився волi,
Що до незгойних кров'яних мозолiв

Зiтер правицю в потисках облудних?
Невже тобi так люто била в груди

Мiзерна хiть мiж визнаних побути,
Хоч раз iм'я своє з високих вуст почути?

I ти вiдрiкся з марнослав'я вiри,
На псинку перекинувсь, лицемiрив

I лащивсь, вогким писком в чобiт тицяв.
Невже це ти — нiчна премудра птиця?

А як же, як зоря твоя вогненна —
Омрiяна, жорстока, несягненна?

Зневiра вбила? Згасла вiд стидоби?
Такi, мовляв, настали чорнi доби,

Осiннi лихолiття обiклали —
Дарма яка, аби хоч трохи слави!

Бодай пiвслави, четвертинку, дрiбку,
Хоч мiдячок веселий для зарiбку!..

Долий, вiршарю, в каганець олiï:
Згасає Кааба твоєï мрiï.

Зберись на силi, вирвись, якщо впертий.
А нi — то хоч зумiй пристойно вмерти.

(1910)

Переклав Затуливiтер Володимир

(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. - К.: Рад. письменник, 1986. - 175 с.)

Оригинал на татарском: Үкенеч

В переводе на русский язык: Раскаяние (Перевод В.Думаевой-Валиевой)