Габдулла Тукай Надiя

Зiйди, свiтило думки! Хай хмара вiдпливе,
Теплом зiгрiй — i совiсть iз мертвих оживе.

Як ти не вкажеш шляху — не досягну мети,
Вогонь мiй не погасне, як не погасиш ти.

В безоднi я, рятунок — в руках твоïх... Та нi:
Нема за що вхопиться — вiрьовку кинь менi.

Моє ясне свiтило, свiча моя, свiти!
Що сонце над землею, якщо не свiтиш ти?

Ти покажи обличчя — заквiтне день ясний,
Хай у саду надiï буяє квiт весни!

Нiч безкiнечна вслала всю далину мою:
ïм камiнь замiсть хлiба, не воду — труту п'ю.

Земля тверда здається, ступаю — дна нема...
Здригну: спiймав не птаха, а жабу упiймав.

Суцiльний морок... Звiдки така в менi крутiж,
Що ворога голублю, на друга — кину нiж?

Усе в менi змертвiло... Надiє, молоди!
Куди менi податись, як згубленi слiди?

Сховалось моє сонце... О нi, не на вiки,
Ти, совiсте, неждано прокинешся-таки!

Душа ганьби не стерпить, у нiй вже тлiє гнiв,
На клуню випадково орел могутнiй сiв...

(1908)

Переклав Головко Дмитро

(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. - К.: Рад. письменник, 1986. - 175 с.)

Оригинал на татарском: Өмид

В переводе на русский язык: