Бачите, друзi, вже осiнь надворi,
Скоро все вкриє бiла покора.
Птахи збираються в вирiю далi,
Десь зимуватимуть в тихому жалю.
Нiби шафран, лiс принишкло пожовкнув,
Вже хлiбороб випiкає обновку.
Поле, мов тiм’я татарина,— голе,
Жайвiр свiй смуток розносить над полем.
Глянь, як озимi буйнуються, леле,
Загомонiли у шовку зеленiм.
Сонце снагу розгубило в цю пору,
Морок частiше бере свою гору.
Землю вiтриська утомлену студять,
Наче вiтрила — легенi у грудях…
Що там казати — пора сумовита:
Анi травинки, нi колосу жита.
Поле кладовищем стало похмурим,
Все занiмiло — рiвнини, яруги.
От на пiвроку б завмерти, заснути,
Поки дрiмає цей край позабутий.
А як весна зашумить над землею,—
Встати й пiти б по травi по зеленiй.
Ой, було б радiсно, от було б млосно —
Був би я шахом в краю вiнценоснiм.
***
Ой нацiє знедолена, а де твоя весна?
Коли ця нiч закiнчиться й прийде свiтань ясна?
Чи дочекаюсь я колись, чи мертвим упаду,
Чи в судний день воскресну я на щастя i бiду?
(1906)
Переклав Головко Дмитро
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Көз
Перевод на русском:
| Осень (Пер. В.С.Думаевой-Валиевой) |
|
Осень (Пер. А.Ахматовой) |