Нехай роки пролинуть, i стану я старим.
Мене хай горе стрiне, й на силах я впаду,
Та серце зостанеться гарячим, молодим,
Душа моя все житиме лише добром одним.
Огонь творiння в серцi чи гоготить, гуде?
«Та я ще гори зрушу!»— отак я вiдповiм.
Бо ж серця мого ритми немов весна веде.
Нема ж зими у серцi, i снiг там не iде.
Нащо менi старiтись i хмурити чоло?
Молитву бурмотiти? Зiгнувшися ходить?
На пiч я не полiзу, хоч як там не було,
Менi вiд пiснi прийде саме тепло, тепло!
Iз пiснею й помру и. Розтану. Потону.
Не змовчу й Азраïлу i так йому скажу:
«Ми йдем, а ви лишайтесь!..» Останню пiсню втну,
Як кидатимуть груддя та й на мою труну.
(1908)
Переклав Тичина Павло
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Шагыйрь
В переводе на русский язык:
Поэт (Перевод В.Думаевой-Валиевой) |
Поэт (Перевод Р.Бухараева) |
Поэт (Перевод Н.Ахмерова)
|