Коли мене здола невтiшна туга,
Коли од неï враз занепадаю духом,
Коли в печалi мiсця не нагрiю,
Без прихистку — аж серце занiмiє,
Коли за горем горе шкандибає,
А просвiтку од дум сумних немає,
I на очах не висохли сльозини,
Котрi струмком лилися без упину,—
Тодi беру я книгу i сумлiнно
Гортаю сторiнки ïï нетлiннi.
Стає душi i тiлу легко знову,
Знаходжу недугам я зцiлення чудове.
Прочитана вся книга, слово кожне —
Що зiрка провiдна менi i гожа,
Усю мирську я суєту вiдкинув —
Менi у душу осiяння лине!
Я, мов вiтрило на легкому вiтрi,
Вiддам хвалу тiй книжечцi нехитрiй.
Упевненiсть вiдчую, як нiколи,—
З надiєю дивлюсь за видноколи.
(1909)
Переклав Головко Дмитро
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Китап
В переводе на русский: Книга (Перевод М.Петровых)
Книга (Перевод В.Думаевой-Валиевой)