Мiй народ не йде — тупцює, горе йде вдогонь.
Гасне, ледве розгорiвшись, в молодi вогонь.
У душi ясних, яскравих iскорок нема,
Що недавно так сiяли,— зараз тiльки тьма.
Хто тепер не одвертає вiд людей чола,
Вiд народу, не вклонившись iдолу срiбла?
Знайде брязкальце дитина i забуде вмить
Про доручення матусi — грається, бряжчить.
Так i молодь: тiльки вгледить золото, срiбло,
Хоче лиш розбагатiти, що б там не було.
Гендлярем стає нещасним часто в нас поет,
Ледве встигши написати лиш один сонет.
Хто вiдвагу й благородство, молодь золота,
Iз душi твоєï вирвав, що вона пуста?
Що зневiрились в народi, в боротьбi братiв?
Ми пишатися одвикли славою дiдiв.
I, пiднiсши стяг народу, ти iдеш в iмлi:
«Нашi руки не торкнуться рiдноï землi».
Не пройшовши й пiвдороги, ми упали в пил:
«Товариство! Так не вийде, в нас немає сил!..»
(1910)
Переклав Швець Василь
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Яшьләр
В переводе на русский язык: Молодежь (Перевод Р.Морана)