Облиш-но, душе, плоть, вiддайсь творцевi знов.
Надiï брешуть. Кривда розкошує знов.
Слiпаве сонце, над свiтами не звисай,
Зайди, не сходячи, за пруг вечiрнiй знов.
Наïвний рясте, не радiй оцiй веснi.
Вготайсь у глину, повернись в насiння знов.
Любове нiжна, про серця людськi забудь.
То все мана. Пощезни у легендах знов.
Не надривайся марно, совiсте дурна.
Не тужся, думко, згинь, не прокидайся знов.
Ти, смерте, далебi, трудилася дарма:
Що болячки, як кривда розкошує знов?!
А ти ж бо, справедливосте, одвiдки ти?
Мерщiй пiд гнiт — i цить, не заïкайся знов!
Зате вже перам нашим воля найвiльнiша.
Хiба то вiрш, як правда є у вiршi?!
(1910)
Переклав Затуливiтер Володимир
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Өмидсезлек