Габдулла Тукай Незнана душа

Часом у мене раптом виникає
Ненависть до людей, що душу крає.

I гнiв мене долає. I у груди
Течуть потоки лютоï отрути.

Коли полюбиш, а тебе обманять,
То мов гадючим жалом тебе ранять.

I навiженим стане серце в тебе,
Свiй наступ почина на землю й небо.

Тодi нараз душа твоя слабiє,
I рвуть ïï спокуса й безнадiя.

Зневiрившись украй в життi земному,
Кажу тодi: «Кiнець, кiнець усьому!

Нема любовi в свiтi мiж народу,
И не буде, певне, й не було iзроду».

Розплющує в ту мить мiй розум очi,
У суть саму заглибитися хоче:

«На бiлий свiт ти подивися ближче,
Любов у ньому можеш ти знайти ще.

Ти в свiтi пошукай собi привiту —
Святе не зовсiм зникло ще зi свiту.

Земля — пророкiв всiх колиска мила.
Земля ж — i ïх довiчная могила».

Але душа цих слiв не прийме гоже —
Ненавистi ж бо кинути не зможе.

I от тодi, коли душа — мов рана,
Приходить хтось негадано-неждано

Iз серцем, повним почуття любовi,
I людянiсть сама — у його мовi.

Вiн з теплою, ласкавою душею,
Його любити хочеться душею.

Коли я з ним у згодi розмовляю —
До дна йому всю душу одкриваю.

I рана гоïться в душi глибока,
Немов од дотику Iси-пророка.

I сипле вiн слова, неначе квiти,
I його подих — як ранковий вiтер.

До мене одiж його доторкнеться —
Менi вже радiсть, радiсть бiля серця.

Так легко на душi стає вiд того,
Немов од ласки янгола малого.

I отодi нестримнi сльози ллю я,
I вiльним враз вiд сумнiвiв стаю я.

Й менi у серце, смутком оповите,
Ввiходить «благодать для всього свiту».

(1910)

Переклав Бичко Валентин

(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)

Оригинал на татарском: Бер мән