Вже по-iншому побачив
кольори предметiв я…
Чом ти швидко так зiв’яла,
квiтко юностi моя?
В небеса життя тепер я
сумно очi пiднiму —
Навiть мiсяця не бачу,
далина менi,чужа…
I в якому б я поривi
не водив своïм пером,
Iскри пристрастi не крешуть,
не засвiтиться душа.
Саз мiй нiжний i печальний,
надто мало ти звучав.
Я згасаю, ти старiєш…
I чия у тiм вина?
Птицi серця в клiтцi свiту
завжди тiсно так було,
В марноту ж людську нiколи
не лiтала ще вона.
Скiльки б лiт не сумував я
в сонячних гаях своïх,
Всi дерева там зiв’яли,
ïм життя не повернуть.
I ïï, мою подругу,
холод смертi затуманив,
Ту, що посмiшкою завжди
осявала вiрну путь.
Рiдна мати у могилi. О страждальнице моя!
Нащо для чужого свiту
народила мене ти?
З часу нашоï розлуки
вIд дверей i вiкон кожних
Грiзно вартою любовi
гнаний син твiй був завжди.
Вiд усiх сердець теплiший
надмогильний камiнь твiй.
Освячу його сльозою,
неосяжною, як свiт.
(1910)
Переклала Клименко Леся
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Өзелгән өмид
В переводе на русский язык: Разбитые надежды (Перевод В.Думаевой-Валиевой)
Разбитая надежда (Перевод А.Ахматовой)