То — пора, колi у серцi найчистiшi почуття,
То — пора, коли iз бруньки розпускається життя!
Сатанi життя докучить — вiн пригадує свiй рай.
Я ж пригадую дитинство, що пiшло за виднокрай.
Всi думки твоï i мрiï — мов троянди гожий цвiт,
Небо плине смарагдове, i рубiном сяє свiт.
Що тобi гiркi печалi i бiди важкий тягар?
Є ж для тебе лиш природа повелитель i владар.
Всi квiтки тобi — сестрицi, деревця — брати твоï,
I дитячим голосочком знов спiвають солов’ï.
Серце прагне почування, як засïву жде рïлля,
I з великою любов’ю до природи промовля.
Все його сповня до краю — спiвчуття й людськi жалi,
Благодать iз нього сходить, як iз неба до землi.
А коли даєш ти хлiба жебраковi у бiдi
Як душi твоïй приємно! Як радiєш ти тодi!
Книгу вверечi читають, ти сидиш бiля вiкна,
I бере тебе за серце пiсня дивна i сумна.
Звуки хмурi, невеселi тобi жалю завдають,
Мимоволi засинаєш, сни чарiвнi постають.
Спиться солодко… Буває ж, прокидаєшся вночi,
Ще зоря в вiкнi яснiє, наче вогник на свiчi.
I сльоза бринить на вiях… На душi гiрка печаль,
Бо життя Зухри й Тахiра молодому серцю жаль.
Переклав Жолдак Олесь
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Сагыныр вакытлар
В переводе на русский язык: Незабываемое время (Пер. В.Думаевой-Валиевой)
Пора, вспоминаемая с грустью (Пер. М.Синельникова)