Буває, каюсь, так повiриш другу,
Що болi, радощi, таємну тугу,
Яку й вiд себе часом приховаєш,
Йому, немов на спитi, вiдкриваєш.
Таким вiн рiдним, затишним здається:
Сльозi пiдплаче, жарту пiдсмiється,
Мовчанню мудро пiдмовчить очима,
Щербату передiлить копiйчину.
«Не вiр!— озветься раптом з’ява дивна.—
Брехлива наскрiзь, до кiсток, людина.
З лиця привiтна, в кожнiм словi ласка,
Але ж приглянься: то майстерна маска.
Блакить очей болотяна, олiйна,
Рука гребуща, а душа подвiйна.
Погоже, рiдне, сонячне обличчя,
Якщо придивишся, звичайно, ближче,
Не сяйво — вiдсвiт од душi твоєï.
Маснi уста в отруйному єлеï.
Це ти, у щиростi не знавши мiри,
Iз дурощiв сльозу йому довiрив.
I та сльоза твоя — остання, може,—
Осяяла його лице вельможне,
Його личину чорну освiтила:
I друг, i брат, i божеє свiтило!..»
I запече менi душа моя провинна.
I я, нiкчемний, мов слiпа червина,
Щосил подайсь на голос той високий:
«Ти хто? Ти чорт чи бог, такий жорстокий?
Чому я не вчував тебе нiколи досi?..»
«Я,— каже,— досвiд. Я — гiркий твiй досвiд».
(1910)
Переклав Затуливiтер Володимир
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Ачы тәҗрибә авазы
В переводе на русский язык: Голос горького опыта (Перевод В.Цвелева)