Ти, звiсно, знав же, телепню, й донинi,
Якi нурти чорнющi є в людинi.
Чому ж ти, бевзю, так пустився волi,
Що до незгойних кров’яних мозолiв
Зiтер правицю в потисках облудних?
Невже тобi так люто била в груди
Мiзерна хiть мiж визнаних побути,
Хоч раз iм’я своє з високих вуст почути?
I ти вiдрiкся з марнослав’я вiри,
На псинку перекинувсь, лицемiрив
I лащивсь, вогким писком в чобiт тицяв.
Невже це ти — нiчна премудра птиця?
А як же, як зоря твоя вогненна —
Омрiяна, жорстока, несягненна?
Зневiра вбила? Згасла вiд стидоби?
Такi, мовляв, настали чорнi доби,
Осiннi лихолiття обiклали —
Дарма яка, аби хоч трохи слави!
Бодай пiвслави, четвертинку, дрiбку,
Хоч мiдячок веселий для зарiбку!..
Долий, вiршарю, в каганець олiï:
Згасає Кааба твоєï мрiï.
Зберись на силi, вирвись, якщо впертий.
А нi — то хоч зумiй пристойно вмерти.
(1910)
Переклав Затуливiтер Володимир
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Үкенеч
В переводе на русский язык: Раскаяние (Перевод В.Думаевой-Валиевой)