(З уст однiєï жiнки)
Я вимагаю прав своïх, про це мiй спiв,
Про волю i права жiнок лунає спiв.
Про те, як рвалася iз пут у вiльний свiт,
Як все життя боролась я — про це мiй спiв.
Душа надламана давно, давно в ярмi,
Безправ’ям змучена давно в глухiй пiтьмi,
Хоч я не злодiйка якась, не з бунтарiв,
Лиш виповнилось десять лiт — жила в тюрмi.
Немов тюремники, були моï батьки,
Бувало, сяду край вiкна — i як голки
Проймають докори жахнi мене нараз,
Не сльози — кров з очей текла: роки, роки!
Чим завинила я? Чому — в тюрмi повiк?
Я дiвчина. Чия вина i чий тут грiх?
Яка страшна покара це — життя зректись:
Не вийти вранцi на луги, не знати втiх.
Це що? Це що? Живи без книг, мов ïх нема.
Затисни рот, мовчи: довкруг — лише пiтьма!
Не говори, що ясен день, бо темний вiн.
Так буде вiчно, так було вже з багатьма!
Немов кроти — злиденний люд. I скрiзь — обман!
На чатах вiри — лжеотцi: мулла, ахун, iшан.
I мати, й батько — ïх раби. I ти — раба:
Корися, вiруй — так велить святий коран.
Буває, гнiваюсь, кляну своє життя,
У груди часом б’ю себе вiд каяття.
Перед тобою — джерело, прозорий ключ,
А ти вiд спраги знемагай. I жди пиття!
У цiй тюрмi нудилась я сiмнадцять лiт,
Щоб череватому ослу вiддати цвiт.
Звичайно, вибрали його менi батьки.
Мовчання — згода, сльози — теж… Немилий свiтi
Була четверта я жона у гладуна.
Та не скажу вам точний лiк — не первина,
Що пiвтора десятка жон мав чоловiк,
Та чи була щаслива з ним хоча б одна?..
Аж трьох суперниць мала я: це тяжко вкрай —
Вдавай любов, ревнуй, себе весь час ламай;
Улещуй мацапуру цю, корись, терпи,
Люби нелюбого, мораль переступай!
Як тiльки вечiр — п’яний геть, брутальний вiн,
Смердить iз рота, у блювотi кармазин,
А ми, що пси тi, бiжимо йому навстрiч,
Як до хаджi, аби припасти до колiн!
Хоч п’яний вiн, як чiп, — а ти лиш так чини,
Як хоче вiн, запобiгай, впадай за ним.
Йому замало, мабуть, просто доброти:
До нiг йому хились, додолу спину гни.
У лiжко не вкладеш, бо рветься з рук цей дiд,
Ричить, реве i лає всiх на чому свiт…
Твою суперницю до себе кличе вiн,
Однаково, не так! Не буде все як слiд.
Гармидер, крик i ґвалт. Розбуджено дiтей,
Порядний чоловiк iшов би геть з очей.
А наш — маленьким дiтям приклад подає,
Все сходить з рук йому &mdmdash; такий мерзотник цей!
Коли ж догiдлива, покiрна — рай тобi:
Обiйми, втiхи, поцiлунки — все тобi.
Але не знати, чим обернеться твiй рай:
Оманливий i вiн, як все в твоïй судьбi.
Лютує вiн — i ми вiд страху тремтимо.
Серця вогнем горять — згорiло б так ярмо!
Вiн скаже нам: «Спалю!» I спалить нас дотла.
Для нього — дрова ми. Як схоче — згоримо…
(1907)
Переклав Буряк Юрiй
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском:
Фөрьяд