Хто пережив любов, хто мучивсь i страждав,
Той знає ïй цiну — за неï все вiддав.
А втративши ïï, вже не вiдтане вiн,
Нiщо не сколихне його душi глибин.
Важкий, мов гиря, вiш позбувся пружних крил,
Кохання повернуть йому не стане сил.
Слова його важкi, налитi вщерть свинцем,
Сльоза не спалахне, не пробiжить лицем.
Вже вiн свою любов на самоту прирiк,
Як дервiш чи пророк, буває в мандрах вiк.
Вiд пристрастей душа спустошена дотла,
В душi вогонь буяв — зосталась лиш зола.
Так блискавиця враз влучає в дуб мiцний,
Якому не страшний був жоден буревiй.
I наскрiзь пропiка корiння i гiлля:
Дуб звуглений стоïть — i не живить земля!
(1908)
Переклав Буряк Юрiй
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Соңра