Коли менi господь отверз вуста пророчi
i слово увiдхнув, щоб iстинi служив,
я миттю себе зрiксь, i розумом доскочив
небес, i свiй глагол високий прозвiстив.
Владика чи нищун — усi передi мною,
ïх мовою таврую нещадно вогняною,
читаю ïм аяти, єднаючи любов’ю,
тепер всi днi i ночi я в постуваннях жив.
Супроти мене встали в єдиному союзi
ровесники моï, i родичi, i друзi,
жбурляючи камiння, топтали у пилюзi
i сипали золу, щоб голову схилив.
За всi наруги я не ремствував на бога.
Геть з велелюдних мiст тiкав сумний, убогий.
I ось стою один в пустелi, без дороги —
зiрвав до неба очi й молитву сотворив.
Я без лiку свiтiв духовним бачу зором,
i бачу я добро, i зло, й вселюдське горе,
народи Хад, Самуд й народи тi, котрi
з лиця землi зiтертi… Хто житиме, хто жив…
У морi бачу риб i звiрiв хижооких,
вони заприсяглись не зачiпать пророка.
Заслуханi в молитву мою зiрки високi —
струм свiтла золотого свiдомiсть захмелив.
Коли, бува, проходжу я мiстом велелюдним,
поваблений любов’ю i свiтлом неостудним,
презирством проводжають мене людцi паскуднi,
ще й тичуть: отой бовдур десь розум загубив.
Дивiться, дiти, й ви на цю повчальну драму:
ще донедавна був цей чоловiк мiж нами.
Та споневажив вiн вселюдськими правами —
нехай уроком буде вам те, що вiн вчинив.
Знемiгся вiн, змарнiв у мандрах та на жебрах,
крiзь руб’я видно плоть худу i свiтять ребра,
I запевняє вiн, що з божоï потреби
вiн iстину несе, щоб свiт ïï схвалив.
Вiн запевняв, що чинить за божим повелiнням,
таж вiн в руцi Aллаха — полова, не насiння.
(1909)
Переклав Мовчан Павло
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Пәйгамбәр
В переводе на русский язык: Пророк (Перевод В.Думаевой-Валиевой)