Поема
Жив та був Сафiй — сумирний чоловiк.
Був тихенький, мовчазливий цiлий вiк.
У старесенькiй оселi проживав,
Тяжко-важко працював i працював.
I не лаявся нiколи, не шумiв,
Навiть вголос ображатися не вмiв.
Присвятив Сафiй аллаху цiлий вiк.
Був Сафiй покiрний, тихий чоловiк.
День за днем, а рiк за роком протiкав…
Вiн нiколи на життя не нарiкав.
Та була дружина в нього чарiвна,
Називалася Фатiмою вона.
Ось про неï я розмову й поведу,
Розкажу вам про красуню молоду.
Як ïï я опишу? Була прудка,
Легковiйнiстю подiбна до листка.
Полюбляла моднi сукнi — все новi.
Ах, вродлива, тiльки вiтер в головi.
Полюбляла стукотiти кулачком,
Чоловiка притискала каблучком.
I пливло, пливло Сафiєве життя,
Ох, без радощiв минало, без пуття…
Робиш, робиш — не вiддячує земля.
У домiвцi всiм Фатiма заправля.
Кажуть люди: «Там Фатiма — голова.
Вiн же стелиться покiрно, мов трава».
О, Сафiïв є чимало на землi,
Скрiзь Сафiïв є когорти чималi.
I молола його жiнка, наче дерть.
Вже зосталася вiд нього тiльки чверть.
Вiн — худющий сивий мерин. А вона?
А вона — немов кобила вогняна.
Цiлий день вона викрикує йому:
«Як? Навiщо? А для чого? А чому?»
«Ей, подай, Сафiю, хутко самовар!»
«Ей, пiди, Сафiю, швидко на базар!»
«У кiмнатi, у коморi пiдмети!»
«Замiни-бо гнiт у лампi, пiдкрути!»
О, Фатiма не дає йому й зiтхнуть,
Навiть оком не дає йому моргнуть.
Нi годиноньки без лайки, без гризнi —
Точить-мучить чоловikа день при днi!
Лиха сиплються на нього, мов пшоно.
Я iз тисячi вiзьму лише одно.
Сповiдає чоловiка: «Ти глупак!
Що — не бачиш? Обносився мiй калфак.
Я ж у тебе не потвора й не карга!
Чи не мила я тобi, не дорога?
I якщо ти в мене добрий, не скупий,
То новесенький калфак менi купи!
Глянь: невiстка у Муси — довгецький нiс.
Вчора кофту ïй новесеньку принiс.
Та якби таку кофтиночку менi —
Поглядали б на носату лиш дурнi.
Тож купуй вбрання скоресенько, тюхтiй.
На дружину грошеняток не жалiй!»
I стоïть Сафiй i слухає в журбi.
Скажеш слово — то дiстанеш по губi.
Схилить голову Сафiй, мов битий пес,
Та й iде у магазин (бодай вiн щез!).
I копiєчку останню — рад не рад —
Витрачає на новiсiнький наряд…
Я тебе, читачу, певне, вже стомив?
Тiльки ж хочу, щоб ти добре зрозумiв,
Що за жiночка в Сафiя — птиця з птиць.
Наробила вона витiвок-дурниць.
Раз до неï баба-звiдниця прийшла
I на зраду пiдбивати почала.
В тоï вiдьми темна, капосна душа.
Та Фатiма не дала ïй вiдкоша,
Вiдьма-звiдниця жiнок штовхала всiх
В мир похiтливостi, зради, вбогих втiх.
Ось прийшла вона з мiшком собi й сидить,
А в мiшечку пiдлий замисел лежить.
Пiдмовляє: як тебе, дитино, жаль:
Загубила власну молодiсть, мов шаль…
Так тривожить, доню, молодiсть твоя,
Що прийти до тебе вирiшила я.
Ти вродлива, кожен хтiв би полюбить.
Через тебе варто й душу погубить.
По твоєму личку, стану i красi
Млiють нишком, знемагають хлопцi всi.
Як-то можна дiда сивого кохать?
Треба спиною до нелюба лягать.
Як-то можна з дiдуганом, люба, жить?
Краще з чорною могилою дружить.
Краще, донечко, лежати у трунi,
Нiж терпiти сиве луб’я ночi й днi.
Дiд смердючий, в нього руки шкарубкi.
Ти ж красуня, так i вабиш парубкiв.
Твïй Сафiй уже не вартий i гроша,
А краса твоя — то золото, душа!..
А не хочеш його кинуть, можна так:
Як опiвночi засне старий слабак,
Я джигiта молоденького знайду,
Князя-красеня до тебе приведу.
Поцiлує — ти подумаєш: в раю.
Тiльки вислухай порадоньку мою.
В ласках пристрасних, мов пломiнь, вiн горить,
Що не слово — срiблом радощiв дзвенить…»
Закрутилась у Фатiми голова.
Прямо в серденько запали тi слова.
Ой, не марно почала та вiдьма гру —
Зерно пiдлостi лягло у вдячний грунт.
Ïх нахабний поцiлунок не зляка…
Ох Сафiю, в тебе доленька гiрка!
Плач, сердего-небораче: вiдтодi
Кожну нiчку ходять хлопцi молодi.
Вже Фатiма i одружених прийма,
До коханцiв навiть бiгає сама…
Той коха ïï за грошi, за коньяк,
Той коха ïï, як кажуть, надурняк.
Оченята ж так i вабили усiх,
Обiцяли стiльки ласки, стiльки втiх…
Днi минають, днi i нiченьки летять,
Всi сусiди про Фатiму гомонять…
«Як ви терпите, аллах й свята земля?
Грixоводниця вiдкрито вже гуля».
Чоловiка стала зовсiм забувать,
Стали «бабою» Сафiя називать.
Все вiн бачив, все, бiдака, помiчав,
Та незрячим прикидався i мовчав.
Вiн любив — не прислухався до розмов.
Є на свiтi всепрощаюча любов.
Вiн готовий все забути, все простить,
Тiльки б знову, як колись, ранiше, жить.
Днi минають, кожен вiсть лиху несе…
У дружину вiн закоханий — i все.
Заступався вiн не раз за честь жони,
В нiй не бачив анi крапельки вини.
Та розпуснiсть очi бачили чужi,
Бо сусiди — добровiльнi сторожi…
Нiч кохання, мов хвилина, пролiта…
Днi минають, пропливають i лiта…
А Фатiма, поки день не заяснiв,
Нiжить хлопцiв — превеселих джигунiв.
А Сафiй усе чекає перемiн.
Розвестися не наважується вiн.
Хтось говорить про негiдницю, про честь,
Вiн смiється, хоч душа його пече.
Розлучився б, тiльки вiн же не один:
Є ж у нього двоє дiток — доня й син.
Якщо з двору вiн Фатiму прожене,
Ïх дитинство буде вбоге, крижане.
Як iз жiнкою розлучиться Сафiй?
Образ милоï в душi його простiй.
Так i тужить, так i сохне у журбi,
Тiльки в горi не зарадить вiн собi.
«Мав би розум,— так сусiди гомонять,—
Ти не жив би з соромiтницею й дня!
Ну й розпутниця — iзнов у лiс бiжить.
Хто з блудницею такою став би жить!
Ах, вiн дiточок жалiє — має двох…
Та нехай би мав i дiток багатьох —
Краще круглими ïм сиротами стать,
Анiж з матiр’ю такою виростать!»
Людям легко говорить. «Чужу бiду,
Як-то кажуть, я руками розведу».
Йшла Фатiма по кривесенькiй путi
I не думала, що жде у майбуттi…
А навкруг Сафiя ширився вогонь —
I смiялися, i лаяли його.
I прийшли сусiди врештi: «Так i так.
Розведися з потiпахою, глупак!
Бо ж вона ганьбить, Сафiю, чесний дiм.
Через неï ще потягнуть до суддi!..»
Довелося-таки жiночцi сказать:
«Ну, Фатiмо, далi нiчого ховать.
Столочила менi серце, як траву…
Я вiднинi iз тобою не живу.
Є у тебе покровителi, дружки…
Хай купують тобi перли й калфаки…»
Що, Фатiмо, дочекалася бiди?
Покидаєш ти домiвку назавжди.
Нi лукавiсть не рятує, нi обман,
I лисиця попадається в капкан…
I пiшла вона з подушкою в руцi,
Сум в очах ïï та блiдiсть на лицi…
Холодок на серце тисне, нiби лiд.
I сусiди посмiхаються услiд.
Що, Фатiмо, в тебе доленька гiрка?
Залишилась без родини, без кутка.
Ну й дозвiлля в тебе! Все твоє навкруг.
Дах розкiшний — синє небо, постiль — луг…
Як у вiршах описать ïï життя?
Все, що мала, вiдлетiло в небуття.
Ах, побачити б Сафiя i малят,
Рiдний дiм, де народила немовлят!
Стала каятись вона в тяжкiй винi,
Бо невiсткою вже стала сатанi.
В дощ i хугу, через снiг, розлив калюж
Ходить, плаче: «Лiс — мiй дiм, а щезник — муж»
Може, й ви ïï зустрiли десь в саду —
Перемучену, невиспану, худу?..
Ось, читачу, я усе i розказав.
Може, слiв я забагато написав.
Факти рiзнi та подробицi люблю.
Ой Фатiмо, скiльки все-таки жалю!
Я не знаю про будучину твою,
А дiзнаюсь — опишу ïï. Даю
Слово чесного поета i спiвця,
Що люблю доводить справу до кiнця!
(1906)
Переклав Литвин Степан
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Кечкенә генә көйле бер хикәя
Перевод на русском:
| Маленький рассказ в стихах (Пер. В.С.Думаевой-Валиевой) |
|
Маленький рассказ в стихах (Перевод А.Шпирта) |