Запрягає конi кучер, у Казань везе мене.
Натягнувши добре вiжки, пару коней вiн жене.
Вечiр. Мiсяць з неба сяє, свiтлом землю залива.
Шелестить од вiтру листя, i колишеться трава.
Тиша всюди. Тiльки дума щось нашiптує менi…
Склепив очi я й поринув десь у безвiсть, як у снi.
Потiм глянув — що це?— поле незнайоме i чуже.
О, яка тяжка розлука! Каменем гнiтить уже.
Вибачай, не обижайся, рiдна стороно ясна,
Де моï роïлись думи, зрiла мрiя не одна.
Прощавай, кохане мiсто, де прийшлося жить менi!
Вже будиночки знайомi геть сховались вдалинi.
Тужно так… Аж ниє серце в цей гiркий прощальний час.
Хоч би друг один — немає. Я i туга — двоє нас.
Як на грiх, i кучер тихий, мов язик йому закляк.
Не спiває про красуню, дивний перстень i калфак.
Так чогось мені бракує, в серцi туга нароста.
Тут моïх немає рiдних — сирота я, сирота.
Хто вони — Бiкмухамед цей, Мiнгалi i Бiктемiр,
Бiкмула?.. — Чужi всi люди, я не знаю ïх, повiр.
Гiрко з рiдними в розлуцi проживать серед чужих,
Бо без рiдних — як без сонця, як без мiсяця, без них.
I вiд дум, неначе камiнь, обважнiла голова.
Полились гарячi сльози… Раптом кучера слова:
— Гей, школяр, очуняйсь! Бачиш — перед нами вже Казань!
I розсiялася туга, як пiтьма в часи свiтань.
I на серцi стало тепло, ллється радiсть через край.
— Швидше, кучер! Швидше коней до Казанi поганяй!
До ранкового намазу з мiнарету зве азан.
О Казань! Бадьора, свiтла й ледь зажурена Казань!
У тобi — дiдiв священнi, досi пам’ятнi мiсця;
У тобi — знайшли притулок молодi палкi серця.
Тут знання, освiта, мудрiсть, дивне свiтло тут сiя.
Тут найтонший стан дiвочий, рай мiй i любов моя…
(1907)
Переклав Лагода Валентин
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Пар ат
Пара лошадей (Перевод В.Думаевой-Валиевой)
Пара лошадей (Перевод А.Ахматовой)