Не охолоджуйся, перо, спиши усi чуття моï:
прийшла весна-красна iзнов, i заспiвали ручаï.
Пиши, перо, не зупиняйсь, спиши всi порухи душi.
Хай серце стукає сумне — ти стукiт серця запиши.
Вже скресла крига по рiчках, лицем темнiє бiлий снiг,
росте, пiдводиться туман — не видно снiгових дорiг.
I цi тумани веснянi сумне нагадують менi,
немов почався судний день: валує дим, киплять вогнi.
З нiзвiдки, з темряви, з глибин,
докочується дзвiн крижин,
по рiчцi коней мчить табун, i видно полиск мокрих спин.
Так нiби мертвий люд воскрес,
спустилось воïнство з небес,
i чути видзвiн гострих лез, що доторкаються очесь.
Здавалося, що кличе рiг блукальцiв iз семи дорiг
чи то буй-тур труснув рогами — землi утримати не змiг.
I суне, суне тьмуща тьма примарних душ, яких нема.
Куди цей шлях, у рай чи пекло?.. Туди, куди зiйшла зима.
Хтось мiшма все перемiшав, i свiт великий страх пойняв,
двигтiло зрушене все з мiсця —
шум несусвiтний не вщухав.
I простiр раптом вiдчужiв, мов в небi хмари, почорнiв,
аж лячно погляд свiй пускати за межi обрiïв i днiв.
I вже пробуджена земля вустами рiчок промовля,
i дихають хвилясто ще не засiянi поля.
Промiння б’є з височини потужним струмом весняним.
I радiсть перефарбувала сумний, похмурий лик земний.
Лиш де-не-де бiлiє пух колишнiх бiлих завiрюх,
iде весна зеленоока — не зупинити ïï рух.
I оживає згаслий люд, позбувшися смертельних пут.
Народи Єви та Адама торують у майбутнє путь.
Воiстину прийшла весна, i спонукала всiх вона
осмислити, який у кого життєвий плин та глибина.
(1907)
Переклав Мовчан Павло
(Из сборника: Тукай Габдулла Поезiï/Упоряд. i передм. О.Шокала. — К.: Рад. письменник, 1986. — 175 с.)
Оригинал на татарском: Яз ("Тыныч торма…")
Весна (Перевод В.Думаевой-Валиевой)
Весна (Перевод Р.Бухараева)